Сьогодні: 22 Жовтня 2021 | 23:26
Облачно+10ветер 5 - 6 м\с
Мова: рус укр

28.00

33.70

Увійти

На варті захисту держави: Родини військових про честь, гідність та обов’язок

09:00

14 жовтня в Україні відзначається День захисників і захисниць. Це свято об’єднує усіх тих людей, які є опорою держави, віддають свої знання, силу, мужність і професіоналізм справі захисту України та стоять на варті спокою в наших домівках й мирного майбутнього наших дітей. З нагоди свята наші журналісти поспілкувалися з родинами військових – мужніми й самовідданими чоловіками та жінками, що розповіли про те, чому обрали для себе служіння державі, та як це – бути військовим за таких нелегких обставин життя українського народу.

На варті захисту держави: Родини військових про честь, гідність та обов’язок

«Україна – це МИ!»

Четвертий рік в Бердянську мешкає родина морських піхотинців – Сергія та Тетяни Ткачук. Історія цієї сім’ї почалася із… війни. Бо саме в безпосередній близькості до лінії фронту – в АТО – пара зустрілася та віднайшла одне в одному підтримку, розуміння й щирі взаємні почуття.

Уродженець Чернівецької області – Сергій є військовим в третьому поколінні, саме тому вибір присвятити себе служінню державі та її захисту для нього навіть ніколи не піддавався сумніву.

– Я виріс на цьому. В нашій родині багато військових – обидва мої дідусі, батько… Тому я завжди знав, ким хочу стати, й ніколи себе не бачив в чомусь іншому. Тільки-но мені виповнилося 18 років – прибув до військкомату та пішов служити в армію. І ось так вже понад 25 років моє життя нерозривно пов’язане із цим. Спочатку я служив у внутрішніх військах, потім пішов на контракт в Департамент з питань виконання кримінальних покарань, там пропрацював 16 років. А коли почалося загострення ситуації на Донеччині, на початку 2016-го, я змінив погони офіцера на сержанта, бо самостійно прийшов до військкомату і записався до батальйону морської піхоти. Досі служу тут, – розповів Сергій.

За його словами, піти в АТО – це було його самостійне і свідоме рішення.

– Коли повідомив батькам, тато мені сказав, що відчував та знав, що я так вчиню. В нас дуже патріотична родина, тому вони все прийняли, як є. Звісно – хвилювалися, переймалися кожною новиною про ситуацію в АТО, з нетерпінням чекали, коли я вийду на зв’язок… Але ж поставилися до всього з розумінням. Україна – це ми, й хто ж буде її захищати, окрім нас? – сказав морський піхотинець.

Згадує Сергій і перші роки в АТО та той момент, коли їх вперше з побратимами накрило хвилею мінометного обстрілу ворога:

– Внутрішньо я себе готував до того, що там побачу… Але реальність виявилася куди страшнішою! Насправді до неї неможливо бути готовим. Було лячно, було страшно, було моторошно. Війна – то велике горе, то біль, то втрати та розпач. Пам’ятаю, як перший раз нас крили з мінометів. Ми з хлопцями ховалися в окопах і чули та бачили, як зовсім поруч розриваються снаряди. На нас тоді випустили понад ста мін… Після обстрілу – ми вивозили ранених, супроводжували бійців до госпіталів. Найстрашніше – то дивитися в очі жінкам та матерям, які приїздили до лікарень, та сповіщати про найстрашніше… Такі реалії військових.

Розповів Сергій і про те, як війна змінила його життя.

– Там свої закони й свої правила. Але хочу сказати, що війна оголює сутність людини. Якщо боєць хоробрий, сміливий, щирий, то це видно відразу. Якщо ж усі ці риси лише вдавані, це також видно, як білий день… Особисто я зустрів на війні дуже багато друзів, справжніх героїв, відданість яких державі та мужність гідна підручників з історії сучасної України. Але ці хлопці не б’ють себе в груди, розповідаючи усім про героїзм, вони просто гідно та з честю виконують свої обов’язки. Готові в будь-який момент захищати рідну землю ціною власного життя. Війна навчила мене бачити й цінувати це в людях, навчила ще з більшою повагою ставитися до усіх своїх рідних й близьких, бути вдячним за те, що маю. А ще – війна подарувала мені зустріч із Тетяною, за що я неймовірно вдячний долі, – відмітив Сергій.

Згадує мить знайомства й дружина військового.

– Коли я тільки прийшла на службу, в 2014-му, тоді ще про війну ніхто не говорив. Сама я родом з Миколаєва, служила там у місцевій військовій частині бухгалтером. Коли ж все почалося, то, відверто кажучи, мені стало дещо не по собі… Але відступатися чи лишати службу я не могла й не хотіла. Отож, коли нас відправили в АТО, я погодилася, бо завжди приймаю свою долю такою, як вона є. Пам’ятаю свої змішані емоції, коли вперше потрапила туди. Гостро відчувалась небезпека, а ще був присутній якийсь дисонанс, бо, коли знаходишся на війні, тобі навіть не віриться, що через якихось 100 км триває розмірене мирне життя… Коли зустріла свого майбутнього чоловіка, то відразу помітила спорідненість душ, ми однаково дивимось на життя. Нам взагалі часто кажуть, що ми схожі – навіть ззовні. Ось така схожість й слугувала початку наших стосунків, що згодом переросли у велике кохання, – сказала Тетяна.

З 2017 року сім’я мешкає в Бердянську, бо тут розташовується їхній батальйон. Місто відразу сподобалося і Сергію, й Тетяні, а згодом саме тут народилася їхня донечка Вероніка. Пара зізнається, що із батьківством стосунки в їхній родині стали ще міцнішими та ближчими, адже доня додала життю нового сенсу. Як мама й тато, вони однаково мріють про те, що незабаром в Україну прийде довгоочікуваний мир, а майбутнє їхньої донечки не буде затьмарене війною.

«Патріотизм – не слова, а образ життя»

Присвятити своє життя служінню Батьківщини – це усвідомлений і відповідальний життєвий вибір, вважає родина Карайван. Підполковник Володимир та його дружина Світлана, що має звання старшого сержанта, впевнені, що прикордонники в усі часи виділялися високими моральними принципами, ставлячи на перший план честь, гідність, непохитну волю та самовідданість.

На варті захисту держави: Родини військових про честь, гідність та обов’язок

– Стати військовим я мріяв ще з дитинства. В мого друга старший брат був прикордонником, і коли він приїздив додому, то ми із захопленням дивилися на нього, слухали його розповіді – він для нас був взірцем. Тому вступ до прикордонного вишу для мене став закономірним. У 2006 році я отримав первинне офіцерське звання «лейтенант» та був направлений для проходження служби на заставу «Стерегуще», що знаходиться в АР Крим, – розповів Володимир. – Потім був призначений у відділ прикордонної служби в Генічеськ, це вже Бердянський прикордонний загін. А з 2012 року вже безпосередньо був переміщений в Бердянськ, де і став начальником відділу прикордонної служби. Роки на цій посаді були найскладнішими в моїй кар’єрі, бо це велика відповідальність. В 2014 році перевівся до управління прикордонного загону, де й дотепер проходжу службу.

Дружина Володимира Світлана згадує, що відразу після одруження почала супроводжувати чоловіка по всіх місцях служби, а їх було чимало.

– Ми були знайомі ще зі школи, потім, після закінчення, коли Володимир вирішив бути прикордонником, я вступила до Одеського університету на факультет економіки. Коли Володимир закінчив академію, його направили в Крим, а я поїхала в Київ. Стосунки на відстані були випробуванням для нашої пари, але ми з ним впоралися, бо маємо щирі почуття, які підкріплюються взаємоповагою та розумінням. Після того як я повернулася з Києва, в 2009 році ми одружилися, і я почала супроводжувати чоловіка по всіх місцях служби. В Криму в нас народилася донечка Катя, а син Кирило народився вже тут, в Бердянську, – поділилася Світлана.

Стати прикордонницею та одягнути військову форму вона вирішила у 2019 році:

– Це був поклик душі та серця. Мені хотілося бути ближчою до свого чоловіка та розділити із ним його покликання. Перші заняття та практичне виконання вправ (стрільби з пістолета та автомата) дали мені зрозуміти, що я зможу й не помилилася у власному рішенні. Для нашої родини честь і гідність залишаються основними цінностями, які формують і підтримують авторитет людини зокрема та авторитет прикордонного відомства в цілому.

За словами Світлани, бути прикордонником – це дуже почесно.

– Для нас патріотизм – це не слова, а образ життя. Традиції, звичаї, культура нашої сім’ї – все пронизане любов’ю до Батьківщини. Врешті-решт на нас дивляться діти, родичі, близькі й знайомі, тому ми маємо власним прикладом доводити, що бути прикордонниками – то важливо й почесно. Так вважали, вважають та будуть вважати ще не одне покоління охоронців кордону, тому що державний кордон і люди, що його охороняють, утворюють єдине ціле, яке лежить в основі забезпечення захисту національної безпеки України, – підкреслила Світлана.

«Любов до держави не вимірюється чимось показовим…»

На початку липня кількість військових родин в Бердянську збільшилась, бо до них додалась сім’я Грибінюк. Ярина та Радіон служать в нацгвардії та зізнаються, що їх пару об’єднали не тільки почуття одне до одного, але й любов до спільної справи – служінню Батьківщині.

На варті захисту держави: Родини військових про честь, гідність та обов’язок

– Я на службі вже 15 років. Так складалося, що в моїй сім’ї багато військових, тому, дивлячись на приклад своїх рідних, також вирішила його наслідувати. Взагалі, можу сказати, що військові родини плекають такі риси, як дисциплінованість, відповідальність, професіоналізм, відданість службі… Це передається з покоління в покоління, тому, можливо, серед нас так багато військових династій. Щодо мене, то я про свій життєвий вибір ніколи не шкодувала. Навпаки, дедалі більше пересвідчуюсь в його вірності. До речі, можу сміливо розвінчати усталену думку, що військова служба – то не жіноча справа. Ось, наприклад, в нацгвардії – чимало жінок, і всі вони знаходяться на своєму місці. Ми ставимося до служби та покладених обов’язків з честю та гідністю – як це й має бути, нічим не гірше від чоловіків. Тому армія має й жіноче обличчя, також і те, що відтепер святкують 14 жовтня не тільки День захисників, а й захисниць, – закономірно, – розповіла Ярина.

Жінка з теплом та нотами романтики згадує знайомство зі своїм чоловіком.

– Нашу родину не назвеш стандартною, адже ми з Радіоном маємо різницю у віці – я старша за нього на 13 років. Але це не стало на заваді наших стосунків, які підсилені не тільки взаємними почуттями, але й відданістю спільній справі. Любов до держави не вимірюється чимось показовим, це або є, або нема. Я б, певне, не змогла строїти відносини з людиною, якій байдужа доля країни та яка налаштована не патріотично. В Радіона такі ж погляди на життя та стосунки. Тому, певно, ми й разом, – поділилася співрозмовниця.

Підтримав Ярину й чоловік.

– Я вирішив присвятити життя військовій справі невипадково. Бо вважаю, що на захисті інтересів наших громадян та держави в цілому повинні стояти ті люди, які вбачають в цьому своє покликання, а не йдуть служити за звання чи заробітну плату… Сам я родом з Кіровоградщини, але Бердянськ для мене став другою маленькою батьківщиною. Дуже подобається місто, я щасливий, що доля склалася саме так і що я опинився тут та зустрів свою другу половинку. Інколи ми жартуємо, що наша професія має відбиток й на сімейному житті – адже в нас і вдома інколи буває, як в армії, – порядок й дисципліна попри все. Але це корисні звички, які допомагають не тільки під час служби, але й поза нею бути не менш відповідальними та організованими, – всміхаючись, розповів Радіон.

Молодята також відмітили, що найбільша мотивація для них – це ті вогники захоплення та поваги, які вони бачать в очах донечки Ярини – Злати.

– Доня полюбляє бути в мене на роботі та з гордістю каже, що вона з родини військових, – це дуже тішить. Хто знає, може, з часом і вона вирішить також долучитися до цієї благородної справи… Принаймні мені, як мамі, це було б дуже приємно, – зізналася Ярина.

В Бердянске поздравили защитников Украины и почтили память героев

Народ и армия едины: бердянцы поздравили своих защитников

Новости с доставкой на ваш смартфон! Только о самом важном в Бердянске!
Наш канал в Telegram
Чат Бердянска в Telegram
Присоединяйтесь к сообществу в Viber: "PROБердянск"

Школярі Бердянська йдуть на ка... Від мала до велика: у Бердянсь...
×